Риби Поліського заповідника та прилеглих територій
Заповідник та його околиці мають велику кількість водойм, як і решта територій Полісся. Це річки, озера, дрібні струмки та меліоративні канали. Тут зустрічаються невеликі звивисті річки (р. Болотниця) і зарослі водною рослинністю дрібні водойми. Деякі водойми завалені великою кількістю мертвої деревини, яка розкладається досить повільно (р. Жолобниця). Швидкість течії, якщо вона присутня, також різноманітна. На деяких річках (Уборть, Перга) є кам’янисті та піщані перекати з насиченою киснем водою.
Умови у водоймах є типово поліськими, зокрема водойми тривалий час вкриті льодом та повільно прогріваються. Бідні піщані та торфові ґрунти і специфічні властивості води (містить гумусні речовини з боліт, органічні й мінеральні сполуки заліза й кремнію) пригнічують розвиток безхребетних, які є кормом для риб. Літом вода набуває інтенсивного коричневого забарвлення, її рівень знижується, якість погіршується. Тому більшість водойм Полісся є оліготрофними (тобто малокормними).
До зменшення рибних запасів призводить також діяльність людини. Зокрема, внаслідок масштабного осушення боліт у районі заповідника (переважно 60-ті рр. 20 ст.) запаси води на болотах значно знизилися. Відповідно, її рівень у річках став залежним від кількості опадів. Це призвело до значних коливань рівня води та загального обміління річок. На тлі цих коливань, великий вплив має надмірний вилов риби місцевим населенням. У 2014 р. почався масовий незаконний і неврегульований видобуток бурштину в Олевському районі (басейн Уборті та Перги). При його веденні знищується лісовий покрив, змінюється поверхня місцевості, що також може призвести до подальшого обміління річок.
Не всі види риб витримують такі умови, тому, порівняно з більш південними районами, риби у водоймах заповідника небагато, а її видовий склад обмежений. Попри все сказане вище, водойми заповідника зазнали менших антропогенних змін, ніж інші річки басейну Дніпра, тому їхнє рибне населення є відносно добре збереженим.
Одним з найбільш цікавих видів хребетних тварин, які мешкають в річках Поліського заповідника, є мінога українська. Вона відноситься не до риб, а до окремого класу хордових тварин – Непарньоніздрьові. Ці тварини не мають хребта та щелеп, а їхній округлий рот може скорочуватися до центру, як зіниця ока. Мінога українська живе в річках Уборть та Перга, де є звичайним видом. Її личинка (піскорийка) мешкає на піщано-мулистому дні річок, з вираженою течією та здатна закопуватися у ґрунт. Харчується піскорийка детритом, тобто дрібними залишками мертвих організмів. Вона має широку ротову воронку, якою здатна присмоктуватися до предметів та 7 пар зябрових отворів по боках тіла. Тривалість життя піскорийки 3-6 років, потім відбувається метаморфоз (тобто перетворення личинки на дорослу особину). Доросла мінога має очі, але кишковик в неї відсутній і, відповідно, вона не живиться. Дорослі особини з’являються у вересні і живуть до початку нересту, тобто до квітня–травня. Після нересту вони гинуть. Мінога українська занесена до Червоної книги України (2009), категорія зникаючий. В районі заповідника цей вид добре зберігся.
У рр. Болотниця та Уборть зрідка зустрічається минь річковий (налім рос.) – єдиний прісноводний представник тріскоподібних, родич минтая і хека. Він живе на ділянках з відчутною течією, може ховатися під корчами і в ямах. Це холодноводий вид, який живиться і нерестує взимку (з кінця грудня до початку лютого) при температурі води близько 0°С. Якщо температура води перевищує +12-140С минь ховається у нори та впадає у сплячку. У Сибіру він досягає великих розмірів та маси (12-16 кг), в районі заповідника значно дрібніший. Минь – хижак, полює на рибу, однак може харчуватися падлом. Раніше минь був об’єктом промислу, однак зараз його вилов заборонений. Цей вид занесений до Червоної книги України (2009) з категорією вразливий. Стан популяції миня в районі заповідника є стабільним і при відсутності значного антропогенного впливу миню нічого не загрожує.
Інший типовий представник поліської фауни – в’юн. Він може жити у дуже бідних на кисень водоймах, зокрема у невеликих ставках та каналах, на заболочених ділянках. Ця особливість пов’язана з тим, що в’юн здатний використовувати для дихання атмосферний кисень, заковтуючи повітря у передню частину кишки. Може переживати часткове пересихання водойм, закопуючись у мул. Витримує промерзання. Має циліндричне тіло та 5 пар вусиків біля рота. Поліщуки здавна вживали в’юнів у їжу, типова страва поліської кухні – солоні в’юни висушені у печі.
Одною з найцінніших та смачних риб Полісся є лин. Він також може витримувати нестачу кисню у воді, але є менш витривалим, ніж в’юн. Лин харчується придонними організмами і має 4 невеликих вусики, які дозволяють знаходити їх у мулі. Цю рибу впізнати легко, часто лин має красиве золотаве забарвлення та червоні очі.
Звичайними для заповідника і прилеглих територій є також щука та окунь. Це типові види бореального (північного) комплексу. Вони зустрічаються майже усюди у річках та ставках заповідника і прилеглих територій. Щука та окунь здавна споживаються у їжу місцевим населенням. Щука тримається заток, зарослих водною рослинністю. Нерест відбувається дуже рано навесні, зразу після сходження льоду. Добувають цю рибу якраз під час нересту. Ікра щук має яскраво жовтий колір. Її мальки з’являються рано і мають достатньо часу щоб підрости для полювання на мальків інших риб, тих що нерестують пізніше. Окунь також харчується різноманітною тваринною їжею. Може жити як на ділянках зі швидкою течією, так і у тихих затоках. Характер дна – від кам’янистого і піщаного до мулистого. Цей північний вид має цікаву особливість – не впадає у зимову сплячку.
В фауні заповідника представлені також цінні реофільні види риб (тобто такі, що мешкають в місцях з відчутною течією). Вони потребують більшої кількості розчиненого у воді кисню, ніж риби, які живуть у стоячих водоймах. Реофільні види риб зникли з багатьох річок басейну Дніпра, через зарегулювання їхнього стоку, а саме – перетворення річок на каскади ставків і водосховищ, в тому числі й для риборозведення. На Поліссі ця галузь розвинена слабко, імовірно через оліготрофність водойм. Тому тут збереглися реофільні види риб, характерні для вільнотекучих річок.
З реофільних видів в першу чергу треба згадати слижа, який є звичайним або нечисельним видом річок заповідника, але зник в багатьох інших річках басейну Дніпра. Ця донна риба тяжіє до течії, від сильної до ледве відчутної. Присутній і на порожистих кам’янистих ділянках, і на піщано-мулистих.
Цікавим представником фауни заповідника є бистрянка російська. Живе в Уборті та Перзі, де є звичайним видом, а інколи навіть домінантним. Тримається ділянок річок з швидкою течією та кам’янисто-піщаним дном. Зграйна риба, котра тяжіє до придонних шарів води, однак може живитися безхребетними, які плавають у товщі, а також комахами, котрі впали у воду. Занесена до Червоної книги України (2009) з категорією зникаючий вид. У районі заповідника стан її популяцій задовільний.
Реофільним є також головень європейський. Він є звичайним, або навіть багаточисельним для рр. Уборть та Перга. Живе на ділянках з піщано-мулистим дном і виростає до великих розмірів навіть в умовах Полісся. Всеїдний, може харчуватися як нитчастими водоростями («тіною»), так і раками, жабами, рибами. Цікавою особливістю головня є чорний хвостовий плавець, який дозволяє впізнати його навіть у воді. Риба має лобасту голову з великим ротом, з чим і пов’язана її назва. Молоді головні тримаються дрібними зграйками, а дорослі особини поодинці.
Тяжіють до проточних вод також щипавки (звичайна та північна). Це дрібні донні риби, які здатні закопуватися у пісок і сидіти в ньому, виставивши лише голову. Вони мають красиве плямисте забарвлення. Щипавка звичайна тримається мулистого та піщано-мулистого дна. Зустрічається як на течії посередині річок, так і на прибережних спокійніших ділянок. Вона є звичайним видом річок заповідника та прилеглих територій. Надзвичайно цікавою у науковому відношенні є знахідка щипавки північної в Уборті. Вона реофільніша, ніж щипавка звичайна і тримається на піщаному мілководді, з доволі швидкою течією. Ідентифікація цього виду ускладнена подібністю до більш поширеної щипавки звичайної.
Цікавим представником фауни річок є гірчак європейський, вид, внесений до Додатку 3 Бернської конвенції. Зустрічається в рр. Уборть та Перга, де є звичайним або навіть субдомінантним видом. Тримається прибережних зарослих ділянок без відчутної течії. Зовні ця дрібна рибинка нагадує молодь карася. У нерестовий період гірчак яскраво забарвлений у фіолетовий, червоний та зелено-голубий кольори. Харчується переважно рослинною їжею. Гірчак відкладає ікру всередину зябрової порожнини двостулкових молюсків. Оскільки молюски чутливі до забруднення води та зарегулювання стоку, вони зникли з багатьох річок, а разом з ними зникає і гірчак.
