ПОЛІСЬКИЙ ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК

Охорона природи тісно пов’язана з сучасним екологічним мисленням і за останні два століття стала головним чинником у прийнятті політичних рішень. До появи сучасної концепції сакральних ландшафтів, мотивованої екологією, збереження практикувалося протягом багатьох століть у різних більш традиційних формах, заснованих на громадській ініціативі. Однією з таких форм були соціальні табу та релігійні переконання, які приписували режими управління у священних місцях, часто накладаючи обмеження на певну діяльність, щоб забезпечити важливі ресурси та послуги для всієї громади. Це сакральні природні об’єкти, які не тільки відображають релігійні та соціальні потреби громади, але в той же час сприяють важливим екосистемним послугам, від натхнення до регулювання якості повітря, води та мікроклімату або збереження біологічного різноманіття [Avtzis et al., 2018].

Сакральні ландшафти і об'єкти були відмічені на всіх континентах, а священні ліси зустрічались до того часу, коли людське суспільство було ще в доаграрному стані [Gadgil & Vartak, 1976]. Беручи до уваги історію українських дібров і старовікових дубів, така точка зору навряд чи відповідає дійсності, бо в Україні переважна кількість старовікових дубів зустрічалась і добре співіснувала саме поряд з полями, сіножатями і випасами. Старовікові дуби у суцільних лісових масивах України майже не збереглись за винятком лісових садиб і хуторів. Сакральні об'єкти були пов’язані з широким спектром релігій і вірувань, соціокультурних систем, інститутів і ритуальних практик, і можуть залежати від умов, що змінюються [Avtzis et al., 2018].

В наш час регіон Полісся переживає різку зміну релігійних уявлень з втратою народних трактувань, ритуальних практик поклоніння Святим Криницям, Дібровам, призупинення випасу худоби, сінокосіння і практики підтримання високопродуктивних щодо біорізноманіття біотопів. У найбільш значимому осередку Дібров на найвищій ділянці Овруцько-Словечанського кряжу є урочище Церковище, де зовсім недавно місцеві жителі відновили Каплицю. Найбільшою загрозою для Святих Дібров на рівні ландшафту і на рівні окремих старовікових дерев необхідно визнати саме зміну релігійних уявлень і зникнення сакрального статусу Дібров і Старих дубів у народній уяві.

Нині ліси визнані ресурсом із багатофункціональною роллю, який потребує особливої турботи та захисту. Гаї або окремі породи дерев, були пов’язані головним чином із жертвоприношеннями, похованнями, тому вважалися священними і отримали особливий статус охорони. В Україні часто не розуміють багатосторонність драматичного впливу людини на ландшафти, флору, фауну. Середземномор’я, як колиска багатьох цивілізацій, непогано досліджене на багатьох конкретних об'єктах (Blondel & Aronson, 1999). В Україні цього не зроблено донині. Так, старовікові дуби на поліських цвинтарях не мають ніякого природоохоронного чи охоронного культурного статусу. Сакральні об'єкти історичної Древляні найкраще можна було зберігати в рамках екомузею. Ідея створення екомузею Древлянське Село так і не була реалізована. У давнину це досягалося за допомогою обмежень, накладених місцевою владою або релігійною структурою, яка погрожувала порушникам надприродними наслідками [Avtzis et al., 2018]. У Поліссі існувала своя система охорони Святих Дібров і передусім враховувалось те, наскільки є достатня кількість більш молодих дубів, котрі здатні замінити старі екземпляри.

Поодинокі дуби на випасах і сіножатях – це насправді швидкоростучі дерева, здатні створювали великі запаси вуглецю. Так, для околиць Києва найбільш старі дуби переважно до 220 років. Визначення за кільцями річного приросту розрахований вік досліджених дубів варіював у межах 156-270 р. Найбільш важливий показник співвідношення віку та діаметра без кори для старих дубів склав 2,10 років/см! Найстарішим виявилося дерево 300±18 років з діаметром 149 см [Нецветов & Прокопук, 2016]. На півночі Центрального Полісся всі ширококронні дуби мають діаметр до 2 м з орієнтовним віком до 200 років. Дуби з Поясківського заказника очевидно мають вік більше 200 років і потребують спеціального дослідження. Запаси надземної і підземної маси депонованого вуглецю на левадах-дібровах природних заплав були вражаючими. В переосушеному стані левади у заплаві Уборті майже повністю втратили ґрунтовий вуглець і до мінімуму скоротили продуктивність травостою. Але і в таких умовах старовікові дуби тут лишаються життєздатними і ознаки всихання тут відсутні.

В історичні часи збереження природних ресурсів було невід'ємною частиною людської культури. Корінні громади в усьому світі жили в гармонії з природою та зберігали цінне біорізноманіття навколо себе [Dar et al., 2019]. Більша частина світового біорізноманіття знаходиться не в заповідних територіях, а на землях, які використовувалися корінними жителями протягом століть [Dar et al., 2019]. В Україні з причини деградації багатьох сакральних ландшафтів і, передусім, заплавних дібров-левад з помірним випасом і сінокосінням, дрібних за площею городів культурне і аграрне біорізноманіття різко скоротиться найближчим часом. Особливо проблемним для біорізноманіття є масове поширення на перелогах куничника наземного (Calamagrostis epigeios).

Донедавна, громадські ліси, такі як священні ліси, нехтувалися національною політикою збереження лісів, незважаючи на їх важливість у збереженні біорізноманіття. «Сакральність та навколишнє середовище» на Десятому Всесвітньому лісовому конгресі ЮНЕСКО в 1991 р. в Парижі була головною темою. При цьому велика увага приділялася внеску священних лісів у збереження біорізноманіття. Міжнародні зусилля зі збереження біорізноманіття та взаємозв’язок із циклом вуглецю стали важливим фактором для пом’якшення зміни клімату та зменшення деградації природних екосистем. Оскільки священний ліс традиційно підтримувався упродовж тривалого часу, важливо встановити біомасу, різноманіття видів і статус збереження таких видів землекористування, та його внесок у пом’якшення зміни клімату [Ahamed et al., 2019]. У наш час діброви Європи здебільшого похідні, але й вони виконують важливі екологічні та природоохоронні функції. Унаслідок вирубки лісів, розорювання й урбанізації лісові екосистеми фрагментуються та входять до складу міст, зазнають інтенсивного рекреаційного навантаження і тому стають менш стійкими. Незалежно від умов зростання, найвразливішими є багатовікові дерева. Хоча в старовікових лісах середній вік деревостанів перевищує 300 років, досягаючи іноді 400– 600 років, відомі також екземпляри Quercus robur, яким близько тисячі років [Bengtsson & Hartill, 2013]. Щодо віку окремих дубів і ділянок дібров існує багато помилок і спекуляцій. Тому необхідно ставитись до цієї інформації обережно.

Старі товстомірні дуби з великою кроною на півночі Древляні збереглись майже виключно у локаціях з високим антропогенним впливом у минулому: у місцях колишніх Дібров, на Левадах, лісових випасів, на кладовищах (с. Радовель, Городець, Паришів і ін.). У наш час через високу заготівельну вартість деревини практично відсутні старі деревостани, котрі відповідають вимогам пралісів, з високоякісною деревиною, з прямими очищеними від бічних гілок стовбурами. Як виняток, старий дубовий ліс близький за таксаційними показниками до корабельних лісів з минулого, зберігся поблизу садиби Радовельського лісництва Білокоровицького лісгоспу.

Найбільша загроза для старих крислатих дубів – це заростання і відповідне затінення з боків іншими більш швидкоростучими деревами переважно березою і сосною. Інтенсивне лісове господарство передбачає суцільне заліснення і, відповідно, відсутність поодиноких дерев з добре освітленою кроною. Старовікові дерева повинні періодично і безперервно поповнюватись з більш молодих вікових класів. У минулому крислаті дуби, розріджені діброви, левади були добре представлені на землях колгоспних лісів, де рівень ведення лісового господарства був невисоким і практикувався інтенсивний випас великий рогатої худоби. Найбільш чисельний осередок старовікових дубів у наш час зберігся в заплаві р. Уборть, де з причини спрямлення русла має місце надмірне осушення, деградація природного рослинного покриву і, відповідно, зменшення інтенсивності росту дубів. Незважаючи на інтенсивне осушення заплави, відсутність повеней, більшість дубів тут мають високу життєздатність та відсутність ознак всихання. Тому, можна припустити, що дуби є доволі стійкими до змін клімату. Деякі дуби мають дупла від розведення вогнищ пастухами поблизу стовбура для створення дупел і звільнення пасовищ від дубів.

Наявність дуба на пасовищі створює комфортне середовище, захист від опадів, тінь. Однак дерева скорочують кількість трави для випасу і сінокосіння. В часи другої світової війни під час каральної операції проти місцевих партизан і палення жителів деякі верхівки і гілки дубів навколо с. Рудня Хочинська були зрізані для кращого огляду з веж і створення секторів обстрілу. Дуби при цьому лишились живими до нашого часу, що вказує на високу здатність цього виду витримувати обрізку гілок крони. На кладовищах і в населених пунктах окремі дерева стають небезпечними і потребують проведення обрізки гілок (омолодження крони). Такий захід був проведений на кладовищі у с. Радовель. Проведені спостереження за великою кількістю дуплистих дерев серед старих дубів у заплаві р. Уборть дають змогу стверджувати, що наявність дупла не становить ризик щодо майбутньої їх загибелі. Трухлява деревина є субстратом і оселищем для різних організмів і передусім для жука-оленя (Lucanus cervus). Витікання дубового соку з поранень стовбура є місцем концентрації жуків-оленів, котрих може збиратись тут до 15 особин і більше. Наявність такого якісного додаткового живлення цих жуків подовжує проміжок часу їх активності, збільшує репродуктивну результативність самок і відповідно життєздатність цього червонокнижного виду.

Достатній рівень життя і порівняно високі пенсії в останні роки створили умови для відмови від утримання корів, що докорінно змінило світогляд лісовиків. Корова перестала бути годувальницею родини, постачальницею органіки для городів. Ця обставина змінила і ще змінить у найближчому майбутньому трофічну структуру екосистем, привела до надмірного накопичення дрібного палива в лісі (сухої трави і гілок), зробила їх менш стійкими до впливу вогню. У минулому випас худоби в лісі і утримання сіножатей в продуктивному стані вимагали проведення керованих людиною пропалювань. Ці зміни в системах землекористування зумовили еволюцію духовних стосунків між людиною та лісом. Зміна систем господарювання і, відповідно, зміна поняття невіддільні. Радянська система за умов відсутності можливостей заробітку консервувала архаїчні уявлення про ліс, як джерело родинного благополуччя, бо праця в колгоспі була малооплачувана, рабська. «Дитина з малих років вчилась заробляти гроші» на зборі грибів, ягід. Часто спрацьовував ще козацький принцип самовиживання, коли діти з 12 років вважались вже напівдорослими і починали працювати та забезпечувати певні власні потреби. Природокористування впливає на духовність і навпаки, людина – на ландшафти. Уявлення про ліс у працівника лісового офісу і місцевого жителя зовсім різні. Краще розуміння давніх і сучасних зв’язків суспільства з лісами, використання та сприйняття лісів, а також пов’язане з цим духовне значення могло б допомогти у прийнятті рішень в управлінні природоохоронними територіями та у політиці, а також вирішувати компроміси в різних застосуваннях послуг лісових екосистем [Ritter & Dauksta 2006].

Межі того, що вважається «духовним», нечіткі та різноманітні. Тому важливо визначити поняття «духовність лісу», перш ніж розглядати її розвиток у часі. Для Полісся, де є збережені архаїчні стосунки з лісом у вигляді промислового збору ягід, грибів для подальшої здачі заготівельникам і отримання коштів духовність має широкі межі. Ця концепція має бути схожою з відповідними розробками для резервацій аборигенів, ніж для європейських країн з обмеженими нормами збору грибів і ягід. Концепція має містити складову поліської народної релігії, сакральних об'єктів, особливостей пов'язаних з побутуванням бортництва, Святих Каменів (Камінного Села), і тому з обережним використання традиційних підходів і штампів релігієзнавства. Важливо при цьому зберегти оригінальну версію з термінами зрозумілими місцевому населенню, а не надмірно науковоємку з сучасною термінологією. Абстрактність архаїчної лісової духовності має бути збережена саме в оригіналі, а не у відповідності до сучасних публікацій чи для якихось інших регіонів.

Традиційно, дихотомія системи «природа – культура» пояснюється відносинами між людиною та природою, наявністю двох полярностей. Природні ландшафти протилежні людині, але є найважливішим фактором формування людської культури, котра є результатом адаптації до оточуючого середовища. У спрощеному розумінні, природа домінує над культурою і світоглядом. Однак, стосунки людини і природи визначаються культурними особливостями. Отже, природа створює початкові умови, після чого вона стає фоном для складних і різноманітних розробок символічного розуму [Scarso, 20]. Природа ніби поціновується культурою. Має бути наукова дискусія з урахуванням поліського менталітету, щоби узгодити різні погляди на ці питання. На території історичної Древляні існували села польовиків на території Овруцько-Словечанського кряжу, лісовиків, козаків-шляхти та мужиків-кріпаків. Тому всередині місцевого населення не було якоїсь одноманітності у духовності і світогляді. До цього важливо добавити родові традиції і існування окремих родин знахарів, злодіїв, ходаків, лісівників, мисливців і т. і. Як відомо, для оцінки стосунків між людьми та природою необхідно враховувати, як природа сприймається людьми і впливає на взаємовідносини (Brown and Verschuuren, 2019]. Лісовики завжди підкреслювали, що вони лісові люди і їх життя більш цікаве, насичене подіями, чим у польовиків. Люди польові живуть, як ті «чарваки у гною». Вони весь час корпаються у землі, живуть багато, але «дармо світом нудять». «Лісова житка лучча». «Лєс і прогодує у лиху годину і сховає». Тому ліс, Святі Діброви, Сіножаті-Левади Вереси і інші природні ландшафти можна вважати ще і важливою етноідентифікаційною ознакою місцевих лісовиків.